Присвоїти саме таку назву цій роботі мене підштовхнула назва місцини, де віками розвивався, зростав і формувався наш рід. «Калиновий лужок». Саме таку назву носи-ла колись місцина , де згодом виріс Хутір. На хуторянських лугах, і, напевне, на інших також, і нині росте багато дикої калини. Ця рослина, власне, є й символом України і, надіюсь, стане складовою великого герба держави. Тож, історія та роздуми людей нашого роду є, власне, іс-торією всієї нашої багатостраждальної землі. З сивої давнини ця земля жила одним життям з нашими предками, дарувала їм життєдайні соки і сама живилась їх любов’ю та турботою. Ду-ми про майбутнє цієї єдності – нашої землі з іменем Україна та роду нашого, що, сміливо можна назвати іменем українці, я прагнув передати молодшому поколінню разом з своєю лю-бов’ю та палким бажанням зробити їх життя кращим. Кращим за своє, кращим за те, яким жили наші родичі – далекі і не дуже. Бо життя всих предків – і наших, і не наших, як і сучас-ників, присвячується завжди дітям, поколінням, що йдуть на зміну. Для дітей ми будуємо краще життя, дітям ми віддаємо частку себе, дітям прагнемо віддати свій досвід, свої набут-ки. Дітям ми повинні передати і весь негатив, що був з нами, був нашою часткою, з тим , щоб вони могли уникнути цього, стати кращими, стати такими, котрих «побачть Бог».
Для досягнення цієї мети я прагнув бути об’єктивним, прагнув відшукувати пояснен-ня тим, чи іншим поступкам наших предків у сув’язі історичних подій і, обов’язково, з точки зору корисності тих поступків для нації - для українців і України. Тому, прошу вибачення у всих, кого мій виклад образить, чи порушить сформовані роками образи своїх ближніх. Я не намагався когось принизити чи звинуватити. Я тільки прагнув подати події так, як повинен бачити їх кожен українець. Незалежно від того, торкалися вони безпосередньо мене, моїх кровних родичів, чи належних до інших родин.
Саме такій концепції ми повинні вчити своїх дітей, закладати в їх світоглядні основи, з тим, щоб вони могли потім самостійно орієнтуватися в складних лабіринтах життя, не до-пускаючи поступків, за котрі потім буде стидно не тільки їм, а і їх дітям.
Я прагнув зробити цю книгу, в якійсь мірі, цікавою для кожної особи роду, коріння якого мені вдалося віднайти, щоб кожен був вправі заявити : ця книга – про мене, про мій рід. Спочатку праця дійсно задумувалася і була здійснена у малому форматі саме, як спогади останніх сучасників епохи, що відійшла разом з ними. Спогади про тих, кого бачили і пам’я-тали вони. Та, з часом, я змінив думку. Хочеться не тільки залишити спогади про людей, ро-дичів наших, що жили творили і помирали на цій землі, котрих я знав, з котрими спілкувався; щоб не було їх життя білою плямою для нащадків, щоб вони могли зрозуміти наш час, наші умови, сподівання, можливості. Бо ми – це частина історії нашого краю, нашої Батьківщини, неньки – України. Намагався відновити також по скупих рядках архівних документів історію і життєві шляхи наших предків, щоб ще раз згадати їх, пошанувати їх пам’ять і низенько вклонитися їм і за подаровані нам життя, і за їх потуги, що, кінець-кінцем, привели нас до не-залежности і, надіюсь, приведуть до вільного та заможного життя. Тож, хочеться прилучити до знань про історію роду якомога більше родичів, а, особливо, молоді, бо історія роду, любо-го роду, тісно переплетена з історією землі, історією Батьківщини. А знання історії рано, чи пізно розбудять зазомбовану свідомість, запалять іскру патріотизму, пробудять знову інтерес до життя нації і стимулюватимуть устремління не до еміграції, де у рабському, лакейському приниженні отримають товщу кістку з чужого столу, а розбудови у власній, незалежній дер-жаві достойного життя.
А ще з’явилася додаткова інформація, що за мить могла піти у небуття разом з її носіями. Втратити її знову, не передавши нащадкам, у наш час – епоху інформаційного вибуху, було б вкрай непорядно.
Але, мушу зазначити, робота ця дуже об’ємна, вимагає великих затрат як часу, так і коштів, в поставлені перед собою часові рамки я не вкладався, і змушений був скоротити до-слідження, проігнорувавши деякі деталі життєписів, а також відмовитися від дослідження де-яких, щоправда, давніх жіночих гілок, що влилися до родин носіїв тих, чи інших прізвищ, і, таким чином, сташи частиною нашого старовинного роду. З другого боку, для прискорення процесу, я використав деякі матеріали, що підготували спеціально для мене дослідник шлях-ти і автор багатьох видань про шляхту пан Чернецький Євген Анатольєвич (м.Б.Церква) та дослідниця родоводів Вікторія Москалець (м.Київ).
Відвідуючи архіви у пошуках історичних даних наших предків я побачив зацікавле-ність цією тематикою багатьох і багатьох відвідувачів. Другий раз у читальному залі не мож-на було відшукати вільного місця, а у журналі реєстрації фраза «дослідження родоводу» пе-реважала.
Тож, як я уже говорив, багатьох гілок роду я не став торкатися, багато деталей з жит-тя тих родичів, що досліджувалися, також залишилося поза моєю увагою бо, інакше, ніколи не завершив би цієї роботи. Надіюсь, що бажаючим розширити дослідження буде легче зро-бити це, маючи перед очима канву і приклад для наслідування. І ще хочу наставити ініціатив-них : кожна людина – унікальна, характер її, риси, життєвий шлях – неповторні. Живучи по-руч, ми звикаємо до всього, перестаємо бачити видатне, нам усе здається буденним. Недарма ж сказав І.Христос : «нема пророка в своїй вітчизні». Та й пам’ять, не загострена якимось екс-тремом, швидко викидає з своїх підвалин усе минувше і завтра ви не зможете написати про ближнього трьох рядків. І тоді ваше дослідження перетвориться на перелік хронологічних по-дій типу : народився, одружився, помер. Мало кого зацікавить і запалить такий виклад. Роз-крити сутність характеру, родзинку людини, її відмінність, унікальність, неповторність, опи-сати події – у цьому, думаю, набагато більший сенс роботи, а віднайти у архівах цього ви не зможете ніколи. Тож, візьміть на себе тягар сімейного хроніста. Не виключено, що приділяю-чи увагу подіям, вони (події) піднесуть вас на вищий щабель розвитку, пробудять дрімавшу творчу іскру, зроблять вас відкритішим і контактнішим, введуть вас у нові горизонти дружби і знайомств. І буде саме так. Фіксуйте на папері, на плівці, як і де завгодно, усі сьогоднішні дрібниці. Завтра вони стануть подіями і історією.
Чи вдалося мені досягти цього? Вважаю, що ні. Пізно, занадто пізно я розпочав цю працю. Втраченого не відновиш. Це одна сторона справи, інша – не мій це хист, не дав мені Бог письменницького таланту. А не зробив би цього я зараз, то ще пласт історії змила б у не-буття невблаганна Хронос (богиня часу). То хай буде краще так, ніж ніяк.
А ще мені дуже хочеться, щоб мене почули. Бо писав я цю працю не тільки для того, щоб відновити, чи зафіксувати пам’ять про давно померлих і тих, що незабаром відійдуть у вічність. Не смерть я хотів відспівати, а життя. Задля молодого покоління, щоб були вони щасливими, щоб були господарями на своїй землі. Бо так легко збитися на манівці, коли з усих боків на тебе чатують, так звані, “принади” цивілізації І, якщо відізветься хоч одне сер-це, мені не буде шкода потраченого часу і коштів.
Ще хочу додати. Родичі, що мають відношення до родів, висвітлених у цій праці, кот-рих я не зміг, чи не встиг віднайти, і котрі побажають мати екземпляр цієї праці , прошу звер-татися за адресою: Денисенко Станіслав Дорофейович, пр. Судноремонтний, № 7, м. Черкаси, 18009. Тел.(0472)45-76-69, (066)70-77-809, робочий -32-60-57.
І, насамкінець, хочу виразити подяку всим, хто надав допомогу, поділився спогадами, часто, потаємними, про які волів навіть в думках своїх обходити манівцями, дав можливість використати світлини з їх сімейних альбомів, допомагав мені, людині печерного минулого, в опануванні комп’ютерною грамотою і в комп’ютерній обробці деяких світлин, а також надав рукописи окремих спогадів, а це Надія Семенівна Снісаренко, Уляна Семенівна Підгайна, Га-лина Федорівна Носенко, Дорошенко Віра Андріївна, Сорока Раїса Сергіївна, Денисенко Сер-гій Станіславович, мій старшенький, Денисенко Олена Сергіївна, з далекої Калінінградщини, сестри Денисенко Ольга та Катерина Степанівни. Всим низенький уклін!
С. Д. Денисенко
